Історія перекладу

Переклад – це мовна передача та інтерпретація письмового тексту з однієї мови на іншу.

Усний переклад дуже часто переплутується з письмовим. Головна різниця між усним та письмовим перекладом полягає в тому, що при письмову перекладі використовується написаний текст, до якого можна звернутися в будь-який момент під час перекладу, в той час коли при усному перекладі вихідний текст не зафіксований (тому що він передається усно).

Історія.



Виникнення мови 100 000 років та письма 5000 років тому заклало фундамент для розвитку перекладу. Відомі переклади позначають основні етапи в історії розвитку перекладу.
Про історію розвитку перекладу в культурах регіонів, що знаходяться поза Європою, наприклад в Середземноморрі, мало чого відомо. Дуже схожою є ситуація з історією усного перекладу, розвиток якого є малодослідженим, хоча й слід зауважити, що усний переклад був важливішим, ніж письмовий, так як обмін усною інформацією у давнину мав велике значення.
Один з перших доказів існування перекладу є Септуаґінта, написана в 247 році до н.е. Це переклад Старого Заповіту з гебрейської на грецьку мову, який створювався протягом 72 днів 72 перекладачами. Напис на Розетському камені 196 року до н.е. – священний декрет, написаний двома мовами та трьома різними стилями письма: єгипетською мовою - демотичним письмом й ієрогліфами та грецькою мовою. Цей багатомовний документ допоміг розшифрувати ієрогліфи.
Переклади часто відігравали велику роль в обміні знань між різними народами. Достатньо подивитися на одну з епох, в якій були зроблені численні переклади, щоб зрозуміти, як розповсюджувалась інформація. Стародавній Рим, де в основному грецька література перекладалася на латинську мову, був центром перекладу. Теоритичне письмо про літературу й риторику, яке було перейнятим з цього часу, провіщає нинішню дискусію про цінність словесного та вільного перекладу на декілька століть вперед.
Відомою постаттю в історії розвитку перекладу є Ієронім (біля 331- 429), який був проголошений святим і вважається сьогодні покровителем перекладачів. Ієронім отримав доручення від Папи Дамазусу І зробити переклад Біблії на латинську мову, орієнтуючись на грецькі тексти. Пізніше він переклав також Старий Заповіт з гебрейської мови. Протягом багатьох століть його латинська версія Біблії вважалась офіційним біблійним текстом Римо-католицької Церкви.
В IX-X ст. фокус перекладу перемістився у Багдад. Наукові роботи були перекладені у “домі мудрості” з грецької на арабську мову. Ці переклади відіграли велику роль у розкитку науки в Середньовічній Європі, тому що вони створили підгрунття для заснування великого центру перекладу, так званої “школи Толедо”. В XII-XIII ст. тексти арабського та грецького походження були перекладені на латинську мову, і пізніше – на іспанську. В епоху Ренесансу, яка розпочалася в XIVст. в Італії, зростає інтерес до стародавніх текстів, що призвело до раптового піднесення перекладу, яке завдяки письмовому розповсюдженню знань та розвитку книгодрукування, триває до періоду Реформації.
Багато реформаторів стали також перекладачами Біблії. У німецькомовному світі Мартін Лютер один із найвідоміших з них. Лютер підтримував думку про те, що зміст Біблії повинен бути доступним та зрозумілим для кожного. Тому він зробив переклад скоріше на “повсякденну мову”, ніж на піднесену німецьку мову, яка через вживання складних граматичних структур тільки ускладнює розуміння. У його праці “Послання перекладу” („Sendbrief vom Dolmetschen“) він викладає своє бачення перекладу. Біблія Лютера мала велике значення для розвитку та уніфікації німецької мови.
Наступною важливою епохою для перекладу у німецькомовному світі стала епоха романтизму. Літературні переклади з різних європейських мов на німецьку мову, наприклад переклади творів Шекспіра, виконані Шлегелем-Тікше, які і в наш час користуються популярністю, мали велике значення. Протягом епохи романтизму багато інтелектуалів, таких як Йоганн Вольфганг Ґете, Фрідеріх Шляйермахер та Вільгельм фон Гумбольд, працють над теоріями перекладу.
У XX ст. переклад розвивається дуже швидко, передусім завдяки налагодженню міжнародних стосунків та стрімкому розвитку теорії перекладу, що будує підгрунття для  сучасної освіти перекладачів.
Давніші теорії перекладу підтримують думку про те, що перекладач повинен враховувати як умога більше ознак тексту-оригіналу (наприклад, метафорику та порівняння, наголошені елементи, структуру речення, лінгвістичні особливості, такі як діалект, соціолект). Новітні теорії вимагають, щоб перекладач так враховув мовні ознаки оригіналу, щоб перекладений текст був спрямований на читача відповідної мови. Зовнішні ознаки тексту, такі як час та місце, мета перекладача, особливості, що стосуються отримувача, види текстів у відповідній мові тощо, відіграють при цьому важливу роль.